Під час війни гуманітарна робота вимагає не лише професійности, а й великої внутрішньої сили. Жінки, які очолюють команди, координують проєкти та працюють із постраждалими громадами, щодня ухвалюють рішення, від яких залежить допомога людям. Керівниці та менеджерки благодійної організації ADRA Ukraine розповідають, як війна змінила їх як лідерок і чому в гуманітарній сфері так важливо поєднувати рішучість із людяністю.

Анна Матвієнко, керівниця психологічної служби

— Що у цій війні найбільше змінило вас як людину і як лідерку?

— Для мене війна почалася ще у 2014 році, коли багато моїх близьких пішли воювати. Напевно, найбільше вона змінила мене в бік більшої емпатії. Там, де раніше я могла бути жорсткішою, зараз я набагато краще розумію: ми не знаємо, що переживає людина, і кожен день для когось справді може бути останнім. Тому я стала більш чутливою до чужого болю, до прохань, до людської слабкости. Іноді я можу зробити щось за людину або підхопити її там, де в неї просто не виходить, навіть якщо вона не завжди може це пояснити. Як лідерка я теж дуже змінилася: менше формальности, більше людяности.

— Що б ви сказали жінкам, які хочуть робити щось важливе для людей, але сумніваються у своїх силах?

— Починати робити. Навіть якщо спочатку це буде не ідеально. Навіть якщо перший раз вийде трохи кривенько, трохи не так, як ми собі намалювали в голові. Але поки ми не почнемо, нічого не зміниться. Ні в нашому житті, ні в житті інших людей. Тому треба вставати і робити. Бо сумніви є майже в усіх, просто одні залишаються в них жити, а інші все ж ідуть далі.

— Яка риса найбільше допомагає жінці бути хорошою керівницею?

— Я думаю, це не боятися брати на себе частину роботи і не стояти осторонь. Бути не керівницею «десь зверху», а людиною, яка вміє стати поруч із командою і робити разом із нею. Для мене дуже важливе саме це відчуття спільности: коли щось валиться, ти не шукаєш, на кого красиво перекласти відповідальність, а розумієш, що це спільна справа і спільна відповідальність. Оце, мабуть, і є одна з найсильніших рис керівниці — не дистанція, а включеність.

— Що допомагає вам не втрачати сили, коли навколо стільки людського болю?

— Мені допомагає дуже просте і дуже тверезе розуміння: я можу це змінити. Не все, не глобально і не магічно, але я точно знаю, що я, моя команда і кожен мій психолог, юрист, фасилітатор за ці роки змінили сотні тисяч людських життів. Ми допомогли зробити чийсь біль меншим, когось підтримали в моменті, коли людина вже майже не трималася. І саме це дає сили далі працювати.

— Як за останні роки змінилася роль жінок у гуманітарній роботі?

— Скажу, можливо, трохи феміністично, але чесно: жінок у гуманітарній роботі дуже багато там, де треба реально працювати, тягнути, організовувати, підтримувати, вирішувати і бути поруч із людьми. А от на керівних посадах їх усе ще не так багато, як могло б бути і як хотілося б. Але роль жінок точно дуже посилилася. І я бачу це і по своїй організації, і загалом по гуманітарному сектору. Жінки роблять цю роботу сильнішою, емпатичнішою, уважнішою до людини. І, як би це не звучало, усе, до чого торкається жінка, дуже часто стає не лише ефективним, а ще й по-людськи теплим і красивим.

---

Марина Потєха, проєктна менеджерка WFP

— Що у цій війні найбільше змінило вас як людину і як лідерку?

— Ця війна навчила мене дуже швидко приймати рішення і брати відповідальність за них. Коли ти працюєш у гуманітарній сфері, від твоїх рішень залежить дуже багато всього. У рамках проєкту WFP — чи отримають люди їжу, чи буде доставлена допомога в ті населені пункти, куди складно дістатися.

Як людина я стала більш стійкою. Враховуючи те, що я бачила дуже багато складних історій людей, які втратили дім, роботу, близьких, це виробило в мені стійкість характеру. Адже треба бути сильною постійно: або ти адаптуєшся до всіх цих змін, або ці зміни зламають тебе.

Також війна змусила по-іншому дивитися на життя — цінувати прості речі та зрозуміти, що наша робота має реальний сенс. Як лідерка я навчилася більше довіряти своїй команді і підтримувати її. Бо у такій роботі дуже важливо, щоб люди відчували, що вони не самі.

— Що б ви сказали жінкам, які хочуть робити щось важливе для людей, але сумніваються у своїх силах?

— Я думаю, що сумніви — це нормально. Майже кожна жінка хоча б раз думала, що вона недостатньо досвідчена або не готова. Але насправді найважливіше — почати. Не потрібно чекати ідеального моменту чи відчуття повної впевнености. Досвід приходить у процесі.

Жінки часто мають дуже сильну емпатію, відповідальність і здатність бачити людей за цифрами та процесами. У гуманітарній роботі це величезна сила. Тому моя порада проста — не боятися брати на себе відповідальність і бути сильними.

— Яка риса найбільше допомагає жінці бути хорошою керівницею?

— Для мене це поєднання двох речей — рішучости і людяности. Хороша керівниця повинна вміти приймати складні рішення, іноді дуже швидко. Але при цьому важливо не втрачати людяність — розуміти свою команду, чути людей, з якими ти працюєш, і пам’ятати, заради чого ти це робиш. У гуманітарній сфері особливо важливо, щоб керівник не забував, що за кожним проєктом стоять реальні люди.

— Що допомагає вам не втрачати сили, коли навколо стільки людського болю?

— Мене дуже підтримує розуміння того, що наша робота реально допомагає людям. Коли ти бачиш, що гуманітарна допомога доходить до людей, що родини отримують підтримку, що громади відчувають, що про них не забули — це дає сили продовжувати.

Також дуже важлива команда. Коли поруч люди, які поділяють ті ж цінності і працюють заради спільної мети, це додає внутрішньої опори. І, звичайно, важливо знаходити час для простих речей у житті — родини, відпочинку, моментів, які допомагають відновлювати ресурс.

— Як за останні роки змінилася роль жінок у гуманітарній роботі?

— За останні роки роль жінок стала набагато помітнішою. Багато жінок сьогодні займають керівні позиції у гуманітарних організаціях, координують великі програми, працюють у складних і небезпечних умовах.

Я бачу, що жінки часто привносять у гуманітарну роботу дуже важливу складову — глибоке розуміння потреб людей і здатність будувати довіру з громадами. Сьогодні жінки не просто беруть участь у гуманітарних процесах — вони формують їх, приймають рішення і впливають на те, як допомога надається людям.

---

Катерина Серебрякова, PR-менеджерка

— Що у цій війні найбільше змінило вас як людину і як лідерку?

— На момент початку повномасштабної війни мої лідерські риси вже були сформовані, адже я мала попередній досвід роботи на керівних посадах. Водночас війна дуже вплинула на мене як на людину. Коли ти на власні очі бачиш біль і страждання людей, це значно посилює співчуття та чутливість до випробувань інших. Саме цей досвід ще глибше сформував у мені розуміння болю людей і відповідальність допомагати.

— Що б ви сказали жінкам, які хочуть робити щось важливе для людей, але сумніваються у своїх силах?

— Жінки часто занадто довго сумніваються і все глибоко аналізують. Але якщо у вас з’явилася ідея, яка може бути корисною для людей, варто просто почати діяти. Навіть якщо є сумніви, досвід, який ви отримаєте, майже завжди доводить, що це було варто зробити.

— Яка риса найбільше допомагає жінці бути хорошою керівницею?

— На мою думку, одна з найсильніших рис жінки-керівниці — це здатність поєднувати цілепокладання з турботою про людей. Це не означає, що чоловіки не цінують підтримку чи взаємну повагу, але жінкам притаманно поряд із досягненням результатів зосереджуватися на спільноті — на команді, на взаємоповазі, на створенні атмосфери довіри. Саме така комбінація допомагає формувати команду, де люди почуваються важливими і залученими до спільної мети.

— Що допомагає вам не втрачати сили, коли навколо стільки людського болю?
— Саме біль і складнощі мотивують мене залишатися в ресурсі. Усвідомлення того, що я можу бути корисною для тих, хто проходить важчі випробування, дає енергію діяти далі. Турбота про інших і готовність підтримати їх перетворюють виклики на джерело сили, а не на втому.

— Як за останні роки змінилася роль жінок у гуманітарній роботі?

— В умовах війни роль жінок в Україні стала значно помітнішою. Історично це повторюється: поки чоловіки фізично боронять країну, жінки стають помітною опорою для суспільства. Сьогодні вони очолюють команди, організовують логістику, закупівлі та координацію допомоги, стаючи справжніми лідерками в гуманітарній сфері.

---

Марина Савчук, директорка з програм розвитку

— Що у цій війні найбільше змінило вас як людину і як лідерку?

— Війна навчила мене швидше приймати рішення. Часто просто немає часу довго думати чи сумніватися. Я стала менше вагатися, більше зосереджуватися на сьогоднішньому дні, але водночас завжди мати план Б і план С. Також я стала уважніше й скрупульозніше розбиратися у складних питаннях, адже дуже часто від наших рішень залежить чиєсь життя. Як жінка я, мабуть, ще більше відчула свою роль — і як лідерки, і як людини, яка бере на себе відповідальність.

— Що б ви порадили жінці, яка хоче робити щось важливе для людей, але сумнівається у своїх силах?

— Просто почати. Навіть якщо будуть помилки — це нормально. Важливо зробити перший крок, навіть із маленьких і простих речей. Насправді не існує незначних справ. Кожна дія має значення. Якщо у вас є велика мета — розділіть її на маленькі кроки. Тоді вона перестане здаватися такою страшною і недосяжною.

— Яка риса найбільше допомагає жінці бути хорошою керівницею?

— Чесно кажучи, я не поділяю професійні ролі на «жіночі» і «чоловічі». У професії все просто: або ти професіонал, або ні. Важливо дотримуватися стандартів і відповідально ставитися до своєї роботи. Але якщо говорити про якості, які допомагають, то це поєднання гнучкости й адаптивности з одного боку та вірности своїм принципам — з іншого. Важливо мати цінності, яких ти дотримуєшся і щодо себе, і щодо своєї команди.

— Що допомагає вам не втрачати сили, коли навколо так багато людського болю?

— Мене підтримують історії людей, яким нам вдалося допомогти. Коли бачиш результат своєї роботи, розумієш, що вона має значення. Саме ці історії дають сили продовжувати.

— Як змінилася роль жінок у гуманітарній роботі під час війни?

— Загалом в Україні значно зросла кількість людей, залучених до гуманітарної роботи. І роль жінок у цій сфері також стала помітно більшою. Сьогодні багато жінок займають керівні посади, координують проєкти та працюють у гуманітарній сфері. Частково це пов’язано з тим, що багато чоловіків зараз перебувають на передовій.

---

Анастасія Варфоломєєва, проєктна менеджерка, кеш-координаторка

— Що у цій війні найбільше змінило вас як людину і як лідерку?

— Війна переставила пріоритети: посада — це лише функція, а найбільша цінність — це люди. Побувавши по обидва боки барикад — і як підлегла, і як координаторка, — я виробила власне бачення роботи команди. Війна принесла достатньо хаосу, невизначености і високих ризиків, і головна навичка, яку я здобула, — бути гнучкою та максимально швидко адаптуватися до змін. Війна навчила мати план А, Б, В і навіть план Г не тільки в роботі, а й у житті.

— Порада жінкам, які хочуть робити щось важливе, але сумніваються у своїх силах.

— Скажу чесно: я сама досі борюся із «синдромом самозванця». Мені дуже допомогли психотерапія та безумовна віра моїх рідних — вони просто казали: «Ти все зможеш», і це ставало моїм пальним. Якщо ви сумніваєтеся — це нормально. Це ознака того, що ви усвідомлюєте відповідальність. Не чекайте моменту, коли страх зникне, а просто оточіть себе людьми, які у вас вірять, і робіть перший крок. Ваша дія сьогодні важливіша за ваш сумнів. Дорога з’являється під ногами того, хто йде.

— Яка риса найбільше допомагає жінці бути хорошою керівницею?

— Це поєднання гнучкости та відповідальности. Для мене важливо бачити сильні сторони кожного і давати завдання, у яких людина розкриє свої можливості. Я проти мікроменеджменту, але водночас завжди наголошую: фінальна відповідальність за результат — на мені.

— Що допомагає вам не втрачати сили, коли навколо стільки людського болю?

— Мій головний ресурс — це мої діти. Так само і в роботі мене особливо тішить, коли є змога допомогти дітям, які постраждали через війну. Ще, коли здається, що все пропало, я вчуся робити паузу. Важливо пам’ятати, що ми живемо в час війни, де ризики форс-мажорів надзвичайно високі, і неможливо контролювати все. Мені допомагає одна фраза: «Змінюй те, що можеш змінити, прийми те, що не можеш, і навчися відрізняти одне від іншого». Це дозволяє не розбитися об обставини, на які я не маю впливу, і зосередитися на реальній допомозі.

— Як за останні роки змінилася роль жінок у гуманітарній роботі?

— У моїй «професійній бульбашці» жінки всюди: від польових співробітниць до координаторок кластерів та керівниць великих проєктів і гуманітарних організацій. Жінки більше не просто допомагають «за покликом серця», а приймають складні рішення, керують логістикою та безпекою. Жінки отримали простір для повної реалізації, де емпатія в поєднанні з досвідом справді робить цей світ кращим.